Донецький кіборг, студент-заочник ІГДГ Станіслав Стовбан, втративши ногу, ще рік служив у зоні бойових дій

Борис Козловський, прес-служба Львівської політехніки
Станіслав Стовбан

Хто би міг подумати, що юнак з Прикарпатського містечка Калуша Станіслав Стовбан на одному подиху прочитає книгу письменника Бориса Польового «Повість про справжню людину». Люди старшого покоління добре знають драматичну і водночас оптимістичну історію льотчика Олексія Маресьєва. Під час німецько-радянської війни його літак підбили. Пілот кілька днів повз засніженим лісом, щоб дістатися до своїх. Через обмороження йому ампутували дві ноги. Але Олексій Маресьєв не лише навчився танцювати на протезах, а й знову сів за штурвал бойового літака...

У десантника-кулеметника, кавалера ордена Богдана Хмельницького Станіслава Стовбана подібна, але інша історія. У той день, коли сепаратисти підірвали термінал Донецького аеропорту, коли українські кіборги переходили з поверху на поверх, юнакові плитою перекриття поламало ребра і потрощило обидві ноги. Одну ногу хірурги склали докупи по частинках, а другу довелося ампутувати, бо була перебита велика артерія. Коли десантник оговтався від важкого поранення, хтось з лікарів приніс у його палату книгу «Повість про справжню людину». Дали зрозуміти, що навіть без обох ніг може бути повноцінне життя.

Ненаписана повість про цю справжню людину має цікавий, ще довоєнний початок. Порозмовляти з десантником мені вдалося, коли з військової частини студент-заочник приїхав в Інститут геодезії Львівської політехніки, щоб за індивідуальним графіком скласти деякі іспити та контрольні роботи. Раніше Станіслав вчився на стаціонарі, міг би і далі вчитися...

А втім, послухаємо розповідь самого Станіслава:

– Не буду кривити душею, що геодезія – то була мрія мого життя. Я з дитинства мріяв бути військовим. Вступав в Академію сухопутних військ, але не пройшов за конкурсом. Обрав Інститут геодезії, можливо, тому, що геодезисти добре вміють орієнтуватися на місцевості, а це дуже навіть потрібно військовим. До речі, у війську мені згодилися знання оптичних приладів, вміння працювати з картою. Провчився два з половиною роки і взяв академвідпустку, щоб піти... на строкову службу в армію.

– Ось так добровільно? А що казали друзі, знайомі? Скільки студентів мріють «відкосити» від армії. Зрештою, як це сприйняли твої батьки?

– Вони були у шоці. Адже я у них єдиний син. Але рішення моє було непохитним. Я зрозумів, що військова кар’єра має починатися з рядового солдата. Служив я у Старичах, на Яворівському полігоні. Вчив курсантів нашої Академії водити бойову машину десанту. Після «дембеля» кілька місяців шукав роботу. Зрештою, поновив навчання в Інституті геодезії вже на заочній формі. І тут розпочалася російська агресія на Донбасі.

– Тобі прийшла повістка?

– Ні. Я не очікував своєї хвилі мобілізації, сам прийшов у військкомат. Дали два дні на прощання з батьками. Скерували мене на той же Яворівський полігон у третій батальйон 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Після бойового злагодження прибули у Костянтинівку, це за 68 кілометрів від Донецька. Там облаштували пункт дислокації. У грудні почалися важкі бої в зоні Донецького аеропорту. Це сам аеропорт, Водяне, Опитне, Піски... У терміналі аеропорту найзапекліший бій був 20 січня 2015 року. Мій кулемет без перерви строчив 8 годин. Від перегріву згоріли три кулеметні стволи. Про мої покалічені ноги ви вже розповіли...

– Знаю, що після лікування і протезування ти продовжив військову службу. Коли я розповідав твою історію своїм колегам-журналістам, вони висловили сумнів: «Як можна було повернути до війська людину з ампутованою ногою? Адже є військові медичні комісії...».

– Мене ця проблема оминула, бо я не переривав службу в ЗСУ, і не було потреби повторно проходити медичну комісію. Зрештою, багато залежить від командира підрозділу. Він пише рапорт вищим командирам, що йому потрібен такий-то солдат на таку посаду і, як правило, отримує позитивну відповідь. Продовжив службу за контрактом «до закінчення особливого періоду».

Знаю, що із протезованою ногою ти ще рік був у зоні бойових дій. А не міг попросити, щоб тебе скерували служити десь подалі від лінії фронту?

– Не міг! Навпаки, я просився у зону бойових дій. Були для цього певні перешкоди, але мені вдалося їх подолати. Зараз я проходжу службу у Житомирі на посаді старшини роти, в якій готують десантників. Окрім прямих обов’язків старшини, вчу молодих воїнів стрільбі з усіх видів стрілецької зброї.

– Доводилося чути багато нарікань, що вояків якось не так годують...

– Це залежить від командирів. Там, де я служив, завжди було нормальне харчування.

– Твоє ставлення до алкоголю. Не секрет, що в армії дехто зловживає алкоголем...

– Це ще м’яко сказано. П’ють по-чорному... А щодо мене, то я принципово не вживаю жодного алкоголю, навіть пива і шампанського на Новий рік. Щоправда тривалий час курив, але півтора роки тому кинув цю шкідливу звичку.

– Чесно кажучи, Станіславе, я думав, що тобі, знаючи твою історію, в Інституті ставлять іспити «автоматом», аби тільки показався на очі. Але декан доцент Богдан Паляниця спростував мої припущення.

– Я повністю виконую навчальну програму. До кожної справи ставлюся відповідально. Забагато знань не буває.

– Яким ти бачиш своє майбутнє?

– Отримавши ступінь бакалавра, я зможу за прискореним курсом здобути офіцерське звання у Одеській військовій академії на факультеті підготовки спеціалістів високомобільних десантних військ.

– Але ж десант означає, що потрібно стрибати з парашутом? Важко уявити, як можна падати з неба на протез...

– У мене вже 5 стрибків з парашутом, щоправда, ще до ампутації ноги і протезування. А перший стрибок з протезом буде у квітні, я вже маю допуск. У Києві зробили такий протез, який при стрибку зведе до мінімуму травмування. Зазначу, що у деяких передових арміях світу є програми адаптації до військової служби вояків з особливими потребами. Є приклади, коли, скажімо, у США стають добрими снайперами військові з обома протезами рук.

– Чимало колишніх атошників пішли у політику, стали народними депутатами. Твоя доля може і тобі дати такий шанс...

– Борони Боже! Політика мене абсолютно не приваблює, адже ми знаємо, яка довіра до політиків. Кожен повинен бути на своєму місці, робити ту справу, яку знає і любить. Може, це прозвучить занадто пафосно, але згадується крилата фраза: «Є така професія – Батьківщину захищати...».

Станіслав Стовбан Станіслав Стовбан