Директор Інституту архітектури і дизайну Львівської політехніки Богдан Черкес часто читає лекції студентам польських, австрійських, німецьких вишів. Нині він гостьовий професор у Віденському технічному університеті – знаному навчальному закладі Австрії. Не обіцяємо вам вичерпний матеріал про освіту в європейських країнах, але дещо про навчання в європейських вишах Богдан Степанович розповів.

Особливості вступу

Подібно, як в Україні ЗНО, у Польщі, Німеччині й Австрії є так звана матура, тобто система зовнішнього тестування. Враховують також середній бал атестата. Є певні фахи, наприклад, медицина, архітектура, де треба складати так званий Eignungstest, тобто тест на придатність. Якщо оцінювати за п’ятибальною системою, то оцінка, нижча за 4,5, означає, що у вас не приймуть документи.

У Віденському технічному університеті, де я гостьовий професор від 2001 року, така велика кількість охочих навчатися на архітектурі, що там хочуть запровадити творчі вступні тестування, так само, як у нас. Вони вже є на журналістиці в класичних університетах, на юридичних науках. З чим це пов’язано? Дуже великий конкурс і відсів після першого року навчання. Приймають величезну кількість першокурс-ників, вони непідготовлені, багатьох відраховують. Йдеться майже про половину. По-перше, обмануті надії тих, хто хотів навчатися. По-друге, викладацький склад також треба відповідно скорочувати.

Віденський технічний університет – один із найбільших в Австрії, це близько 26 тисяч студентів, залежно від року. А є ексклюзивні університети, наприклад, Hochschule für Andgewandte Kunst, тобто Вища школа прикладного мистецтва. Там дуже мало приймають на архітектуру – 25–30 осіб. І вибирає серед абітурієнтів професор. Він дає завдання, вони виконують, і або вони йому підходять, або ні. Не йдеться про якесь опротестування результатів. Це так само, як у музиці: з тим можу працювати, а з тим не можу, або у скульптурі чи живописі.

Це елітні, не масові університети. Але вони теж не платні. Адже в Конституції записано право на безоплатну освіту. У таких елітних університетах немає мови про якийсь жорсткий контроль над вступом. Майстер-професор набирає тих, із ким може працювати.

Кошти на навчання

Українці не можуть претендувати на безоплатні місця в німецьких чи австрійських ЗВО, бо ми не є членом Євросоюзу, але, наприклад, Львівська політехніка має підписаний договір про кооперацію з Віденським технічним університетом. Навчання там коштує від 700 до 1400 євро на рік, залежно від університету, напряму. Хіба що є недобір.

В одному з найкращих польських університетів – Академія гурнічо-гутніча (AGH) у Кракові – 30 тис. студентів, вартість навчання 6,5 тис. євро на рік – це досить велика сума. Але карта поляка дозволяє вчитися безоплатно або отримувати стипендію.

Загалом у європейських вишах стипендії нема, тільки для надзвичайно талановитих, геніальних, яких є 1–3 %, або соціальна для абсолютно соціально незахищених.

Я маю в середньому 200 студентів у семестр. Когось утримують батьки, але більшість працюють. Коли я мав гостьову професуру в Економічному університеті в Кракові (у них є такий предмет – просторова економіка, я там уже другий рік читаю лекції щодо проєктування громадського простору), то майже 80% студентів мають індивідуальний графік занять, бо працюють. Але це магістри, а на бакалавраті в Польщі такий контроль, як у школі. Натомість коли я у Відні робив перекличку, то в деканаті мені сказали, що такого робити не треба у вільних університетах.

Тому там нема стипендії і вчитись можна набагато довше. У нас порівняно з цим практично військова дисципліна. Зате наші студенти мають стипендії.

Є ще приватні університети. В Австрії їх мало. Є такий Парацельсус університет у Зальцбургу – приватний медичний університет, він нині дуже прогресивний. Є дипломатична академія, яку частково фінансує МЗС Австрії, а частково фінансуються самі. Але плата за навчання там уже зросла до 12 тис. євро на рік.

Навчання

Мене не цікавить, чи відвідують студенти мої заняття, головне – вони мають виконати завдання: зробити проєкт, представити презентацію, відповісти на тестові завдання.

Модульна система навчання в Європі не популярна. Є заліки, є іспити. Якщо викладач розробив якісь контролі, то їх треба пройти. Наприклад, у Кракові мої студенти проєктують відносно великий громадський простір на вулиці Кармелітській, умовно – як дві площі Ринок. І вони мусять зробити історичний аналіз, функціональний аналіз, транспортно-пішохідну схему, кошторис, вирахувати економічну ефективність, матеріали, які використовуватимуть, тощо.

Студенти записуються на іспит, отримують тести. Але, наприклад, у Відні після основного екзамену може бути ще п’ять термінів, коли можна перескласти. Організуванням цього процесу займається деканат. Я це не контролюю. Коли є перша дата іспиту, я його проваджу, а вже після другої дати це роблять мої асистенти. Є тести, які я своєчасно оновлюю. Під час тестування моєї присутності не треба. Є така дисципліна «Розвиток міста», у літньому семестрі там навчалося 500 людей. Таку кількість ти не проконтролюєш, якщо робитимеш це сам. У цьому допомагають машинні програми. Але після тестування є ручна робота, і це вже я мушу сам дивитися.

Чи є двійки? Є. Класична статистика: 10 % п’ятірок, 10 % двійок, решта 4–5. У нас студенти більше хочуть мати відмінні оцінки заради стипендії. Там такої мотивації нема. Але якщо студент хоче навчитися того чи іншого предмета, то треба ходити на заняття. Наприклад, мої тести не здати тим, хто не ходить. Я викладаю свій предмет трохи інакше, ніж інший професор. Я даю величезну кількість літератури. Звісно, студенти не встигнуть її опрацювати, бо я читав її умовно 30 років, але на своїх лекціях я подаю це все концентровано, а поза лекційним матеріалом на тестування нічого не даю. Тому мені не треба робити перекличку. На першому занятті мене питають, чи це все буде опубліковано в інтернеті. Я кажу, що частково, тезово. Тому що це є мої авторські права. Публікую частину тестів – як приклад.

Як і в німецьких школах, у німецьких і австрійських ЗВО зворотня система оцінювання: п’ятірка – найнижча оцінка, найкраща – одиниця.

Тривалість навчання

Тривалість навчання там дуже подібна до нашої, вчаться 5 років: 3,5 бакалаврат, 1,5 магістратура. Але можна вчитися до 10 років, залежить від університету, буває і до 13. Щоб закінчити, отримати диплом, треба набрати необхідну кількість кредитів.

Навчальний рік починається від 1 жовтня, перший екзамен у кінці січня, у лютому перерва, від 1 березня другий семестр, сесія до початку липня. На архітектурі, наприклад, більшість студентів працює.

Освітній рівень суспільства

– В Україні говорять про одну з проблем освіти – масове охоплення вищою освітою випускників шкіл, понад 70 %. Чи є така проблема в Австрії та Німеччині? І чи це взагалі проблема?

– Я вважаю, що інтелектуальний, освітній рівень суспільства загалом зростає. Якщо в першій половині ХХ століття достатньою була початкова освіта, а в 60-ті роки середня освіта, то тепер вища освіта – це нормально. Перший відсів – матура. В Австрійському парламенті теж сидять представники народу, які не мають матури, 2–5%, не тільки в нас таке. Другий відсів – під час навчання, не всі завершують вищу освіту. Зрештою, Марк Цукерберг, Стів Джобс не закінчили виші. Тому зі всеохопності вищою освітою не треба робити великої проблеми: хто хоче вчитися – хай вчиться, не вчитиметься – відрахують. Але доступ до вищої освіти, я вважаю, повинен бути в усіх. Не маю статистики щодо охоплення вищою освітою в Європі, але я гадаю, що такого масового ажіотажу, що всі мусять мати вищу освіту, нема.

– Усвідомлена свобода – основа університету

Мій досвід, що система освіти в різних країнах дещо відрізняється, але якщо викладач має велику популярність, то він має велику свободу, особливо в Австрії чи в Німеччині, а ще більше в Англії. Він може викладати заняття так, як хоче. У Польщі таку свободу вже трохи обмежено, а в нас її ще менше. У нас кругом стандарти, контролі. Завдання університету – це не завдання військового училища: розбирати і збирати автомат на швидкість, завдання університету – навчити думати, а навчити думати можна тільки у вільному суспільстві. Якщо країні потрібні університети, то їм потрібні й цікаві професори, мислячі, неординарні.

Наприклад, Стефан Банах – основоположник функціонального аналізу – мав закінчених тільки 1,5 року будівельного факультету в Політехніці, але він учився сам у себе, його вчителі математики були настільки геніальні, що побачили його геніальність. Тато Стефана Банаха не вірив у його успіхи, своєї мами він навіть не знав. Якось викладач математики у Політехніці побачив його курсову й поїхав із нею в міністерство освіти до Варшави. На її основі Банаху дали кандидатський ступінь. Потім він мав стипендію в Парижі, бо знав французьку мову, яку вивчив сам. Але всіх дуже нервувало, що він не приходив на кафедру, а сидів у кав’ярні, курив папіроси й писав свої математичні задачі, на основі яких потім став доктором. Він був знаменитий тим, що трагічно запізнювався на лекції або швидко закінчував їх. Він давав студентам завдання, їх розв’язання – це був величезний успіх. Більшість приходили з нерозв’язаними завданнями.

Коли бомбили Львів 1941 року, то всі з будинку бігли до підвалу ховатися, а він стояв на порозі, курив папіроса й дивися, з якою швидкістю падають бомби. Такі люди унікальні, їх одиниці, але вони є. Як це не дивно, совєти його побачили. 1939 року сюди приїхали два академіки з Москви і зробили його деканом математичного факультету нинішнього університету Франка. Можете собі уявити, який він був декан.

Специфіка університету, до речі, й має бути в тому, щоб розуміти, що тут є різні люди, тут має гуляти вільна думка. Інакше потім бачимо рейтинги світових ЗВО. Львівська політехніка – єдиний український виш, який є в рейтингу 800–1000, з польських єдиний вище – Ягеллонський університет. Мистецтво керування університетом – це створення атмосфери для розвитку вільної думки.