Наталія Павлишин, тижневик «Аудиторія»
Пилип Панченко

Як кардинально змінити мрії, плани на майбутнє за півтора дні знає студент другого курсу Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології Пилип Панченко, родом із Донецька.

– Я не планував бути студентом Політехніки, взагалі не думав, що здобуватиму технічну освіту. Мріяв стати журналістом. У Донецьку йшов до цього: публікувався в різних виданнях, брав участь у мовних конкурсах і олімпіадах – неодноразово здобував призові місця. Та коли почалася війна, зрозумів, що в такий складний час журналістика не зможе прогодувати, тож треба змінити напрям діяльності. Тому вирішив здобути технічну спеціальність, а найкращим навчальним закладом для такої освіти, на моє переконання, є саме Львівська політехніка. Крім цього, моя дівчина – львів’янка, батько її працював у Донецьку 14 років, тож вони жили в нашому місті. А коли почалися воєнні дії, повернулися у Львів. Це стало ще одним стимулом обрати для навчання саме це місто, – розповів трохи про себе студент.

Школу Пилип закінчував уже не в рідному Донецьку, а в Херсоні, де жив то в маминих знайомих, то в своєї шкільної вчительки, яка, як наголосив, стала для нього другою мамою.

– До війни я був досить пасивний. Спланував собі щось і більше поза тим мене нічого не цікавило. Грав у баскетбольній команді, займався шахами, добре навчався. Було якось все зрозуміло. Та це все змінилося дуже швидко. 23 травня в мене день народження, а 26 травня 2014 року українські воїни звільнили аеропорт і російська тьма-тьмуща почала сильніше налягати. Тоді стало зрозуміло, що більше життя таким, як було, не буде. А коли оголосили, що закриватимуть кордон, вирішив покинути Донецьк, бо хотів жити і навчатися в Україні. Рішення прийняв дуже швидко – за півтора дні зібрався і поїхав. Щоправда, вся дорога до Херсона була в роздумах. Та врешті зрозумів, що гірше, ніж у Донецьку, вже не буде. Навіть, якщо з’являтимуться труднощі – я до них готовий, – поділився пережитим мій співрозмовник.

У Донецьку досі живе Пилипова мама та дідусь. Хлопець пояснює, що їм психологічно досить складно залишити все і ринутися в невідомість, де треба розпочинати життя заново. Та переконаний, коли завершить навчання і влаштується на роботу, вмовить рідних переїхати сюди.

Вперше до Львова Пилип приїхав, коли вступав до Політехніки. Львів хлопцеві видався дуже барвистий, каже, що навіть повітря тут інше.

– Я – людина відкрита, тож швидко знаходжу друзів. Із колишнього життя залишилися лише ті друзі, які також покинули окуповану територію. Хоча клас був дружний, всі знали, що я маю проукраїнські погляди, не було якогось іншого ставлення. Та після початку війни все змінилося. В нашій школі була радіостудія, яка переходила від старшокласників до старшокласників. Ми там збиралися, вели різні шкільні ефіри. Та коли одного дня хлопці замість килимка постелили український прапор, я більше туди не зайшов, – розповідає Пилип.

Хлопець добре вчиться, старається осягати свою спеціальність не лише на парах, а й самотужки, зосереджуючись на тому, що цікаво і потрібно. Хоча каже, хотів би більше практики, бо відчуває, що без цього отримані знання нецілісні.

Поза навчанням студент вчить іноземні мови, нещодавно пішов на курси іспанської мови. Грає в баскетбол і чимало часу приділяє діяльності в студентській міжнародній організації BEST, яка, як наголосив Пилип, увірвалася в його життя стрімко і надовго. Зараз він відповідальний за корпоративні зв’язки в рамках Інженерного ярмарку кар’єри, що відбудеться в квітні. Каже, що причетність до цієї організації дає йому можливість здобути ті знання, які не отримає в університеті. Крім цього, розвиває ще шкільне захоплення – спідкубінг (збирання кубика Рубика на швидкість), тренування допомагають йому зосереджуватися. Пилип уже двічі брав участь у змаганнях спідкуберів. Також грає у Студентській лізі «Що? Де? Коли?».

Особливі враження студент має і від життя в гуртожитку. Бо самостійне життя стало ще одним етапом змін.

– Найважче було навчитися організовувати все так, щоб встигати вчитися, дотримуватися порядку, не залишатися голодним і якось розвиватися. Навчитися готувати було найскладніше. Та поступово, імпровізуючи та експериментуючи, все вдалося, – каже хлопець. – Співжиття з іншими студентами дає можливість легше адаптовуватися, знаходити спільну мову і простіше сприймати різні побутові дрібниці. Щоб добре жити разом, треба навчитися знаходити компроміси. Жити в гуртожитку цікаво і весело.

Після переїзду до Львова Пилип спостеріг один цікавий факт, що за два з половиною роки поїздив більше Україною, аніж за все своє життя. Каже, що в них чомусь не було прийнято просто кудись подорожувати. Щоб виїхати з рідного регіону, потрібна була вагома причина. Зараз уже побував у Сумах, Вінниці, трохи поїздив Львівщиною, був у Карпатах. Хоче відвідати всі міста України, бо кожне з них має свій шарм і власний напрям розвитку. А ще мріє поїхати в Норвегію, щоб подивитися на мальовничу природу цієї країни та зрозуміти, чим особливі її мешканці, адже рівень життя в них найвищий у світі.

А взагалі найбільшим пріоритетом Пилипа Панченка є родина – мріє, щоб вона була велика і згуртована.

студенти Пилип Панченко