Правда кличе: фрагменти спогадів, що увійшли до мемуарного видання «Товариство, яке змінило Політехніку»

Христина Бурштинська, Товариство «Просвіта» Львівської політехніки
фото з архіву

У числі 24 тижневика «Аудиторія» вже повідомляли про завершення роботи над підготовкою мемуарного видання «Товариство, яке змінило Політехніку». Відтепер редакція пропонує увазі читачів фрагменти деяких спогадів, що увійшли в книжку.

Правда кличе

Велетенські хвилі патріотичного піднесення із закличними гаслами «За Україну, за її волю!» піднялися з незнаною силою в новітній історії України і були наслідком суспільно-політичних катаклізмів у державі, яка під назвою СРСР на політичній мапі світу існувала від 1922 року. Сформована на підставі марксистсько-ленінської ідеології, ця держава в національній політиці стала спадкоємницею Російської імперії із застосуванням каґебістських методів примусового зросійщення, асиміляції, а для непокірних – фізичного знищення.

Сучасні студенти, які виросли вже в незалежній Україні, навіть ті, що цікавляться українською історією і культурою, не уявляють, у якій державі примусу, принижень, несвободи довелося жити їхнім батькам і дідам.

Щойно з відстані часу прийшло усвідомлення подвигу патріотів, котрі віддавали день за днем, рік за роком свою духовну енергію, навіть життя на справу боротьби за Українську державу. Їхні імена навічно залишаться у вдячній пам’яті нащадків, у пантеоні незнищенного духу нашої нації.

Створення Товариства української мови, яке стало справді масовою організацією і відіграло значну роль у розвалі СРСР та проголошенні Незалежності, було продиктовано часом і мало свої передумови.

Насамперед, це – дисидентський рух 1960 – 80-х років і трагічні наслідки Чорнобильської катастрофи, які спричинили масові антикомуністичні протести. Діяльність клубів творчої молоді, організованих у великих містах України, дискусії з молоддю щодо замовчуваних сторінок історії, насамперед Голодомору, спротив радянській системі в реґіонах Центральної України після програних змагань за Українську державу 1918 – 1922 років, правда про ОУН і УПА виробили чіткіший політичний світогляд, насамперед мистецької молоді.

Чималу роль відіграли мандрівки, спілкування однодумців поза контрольованими партією інституціями зі збором коштів на національну справу під назвою «Пізнай свій отчий край». У Львові, наприклад, опираючись на пластові засади, такі мандрівки організовував завідувач кафедри автоматизації теплових та хімічних процесів Львівської політехніки Юрій Сітницький.

Славне родове коріння (його прадід Йосип Заячківський був одним із засновників «Просвіти», батько воював у загонах УГА, опісля став професором математики в гімназії, а згодом в медінституті) стало основою світоглядних переконань, сміливих вчинків та мистецьких уподобань Юрія Івановича. Після смерті матері Юрія, яка залишила сиротами сімох дітей, їх виховання взяла на себе бабуня Марія Заячківська, що працювала вчителькою в початковій школі ім. Т. Шевченка у Львові і дала патріотичний старт не одній молодій зміні.

Ю. Сітницький збирав у туристичні мандрівки людей різного віку, але завжди було багато молодих. Він учив, як правильно організовувати походи різної складності, як гартувати організм і ставати витривалішими, як палити вогнище, прибирати сміття і дбайливо ставитися до природи. Був дуже вправним фотографом, і з його фотоарсеналу до наших днів збереглося тисячі світлин із різних мандрівок. Був справжнім галицьким інтеліґентом, глибинним патріотом без показної гри на публіку, не любив пустопорожніх розмов, а ще більше негідних вчинків.

Деколи з нами в мандрівки ходив Тарас Чорновіл – приємний юнак, який знав напам’ять безліч віршів, а іноді і його мама – Оленка Чорновіл. Юрій Іванович кілька разів привозив на відпочинок до с. Дора, що біля Яремчі, дітей Юрія Шухевича (онуків генерала Чупринки) – Романа й Іринку.

…Синові дисидента Тарасові не зразу поталанило вступити на навчання в Університет ім. І. Франка. Кілька місяців він навіть працював лаборантом на кафедрі інженерної геодезії геодезичного факультету Львівської політехніки. Але дуже швидко його звільнили, щоб не мати клопотів із «першим» відділом. Він ще встиг принести мені запрошення на виставу «Маруся Чурай», яку молодіжний театр «Мета» ставив у залі третьосортного кінотеатру на вулиці Промисловій. У чималому гурті переважно молодих людей передавали як пароль: «А з нами тут син Чорновола» (В’ячеслав Чорновіл перебував тоді в ув’язненні). Люди добре знали, що для національного руху означало це ім’я.

Хочу вклонитися пам’яті Теодора Зінька, який розширив знання не однієї молодої людини з історії і культури різних реґіонів України. Він організовував кількаденні поїздки автобусами за маршрутами: Умань, Софіївка; Холодний Яр, Черкаси, могила В. Симоненка; Суботів, Чигирин, Качанівка; Волинь, Колодяжне; Кропивницький, хутір Надія, Кубань; гора Маківка; Полтавщина, храми Чернігова і десятки-десятки інших дивовижних мандрівок.

Багатокілометрові переїзди від міста до міста не були нудні – читали вірші: як опубліковані, так і ті, що бродили серед народу в «списках». Найчастіше нас супроводжували витвори душі і поетичного хисту Л. Костенко, В. Симоненка, В. Голобородька, М. Холодного, Л. Кисельова, М. Вінграновського. Багато співали, а коли зі студентської автобусної гальорки лунало: «Пане Дорку, льоди, пане Дорку…», наш вирозумілий організатор знав, що треба зупинитися біля яток із морозивом.

До ширшого загалу прийшли твори провідника національно-визвольного руху В’ячеслава Чорновола, який 1965 року видав «Лихо з розуму». У списках передавали історично-філософську працю «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби та наукову розвідку «Возз’єднання чи приєднання» Михайла Брайчевського. Багато забороненої літератури привозили інтелектуали з Києва. У Львові з’явилася «Історія України-Руси» Михайла Грушевського, незнаний Пантелеймон Куліш, заховані від учнів «за сімома замками» срібноткані вірші раннього Тичини, геть не ліричний О. Олесь:

Переможіть ще стократ тисяч нас,
Закуйте мертвих нас в кайдани…
А ми не вклонимося вам,
Єретикам і фарисеям,
І ще раз скажемо синам
Іти за нашим Моїсеєм.

Поетична хвиля буквально огорнула студентство, збірки віршів В. Симоненка, І. Драча, Д. Павличка, Л. Костенко розліталися з книгарень до поціновувачів, книжка стала бажаним подарунком на іменини.

Зі страху перед негативним впливом на маси збірку Д. Павличка «Правда кличе» після видання вилучили і знищили. Така ж доля спіткала і першу збірку І. Калинця «Вогонь Купала» – значну частину накладу було вилучено, бо чого можна сподіватися від поета-інтелектуала, який у першому ж вірші пророчо заявив «З Галича вітер цілющий, з Галича вітер державний…».

Далі буде

фото з архіву