Підготовчі курси (за програмою ЗНО)
Всеукраїнська олімпіада  Львівської політехніки
 

Поетеса Тетяна Малахова у Політехніці розповіла про свій шлях до України через Росію, а до української мови — через війну

15 березня 2019, 14:48
Наталія ПАВЛИШИН, Тижневик «Аудиторія»

Після доволі тривалої перерви відновилися зустрічі авторського проекту «Від книги — до мети» мовознавиці, професорки Ірини Фаріон. І ця, вже понад п’ятдесята, зустріч подарувала глибоку поезію з Донецького краю Тетяни Малахової.

Саме у цей день, 13 березня 2014 року, відбулося віче у Донецьку, на якому українські сили на весь голос сказали: Донецьк — це Україна. Саме з цього майдану розпочалася окупація землі, на якій прожила багато років пані Тетяна. До Донецька звезли московських звірів, які з ланцами, ножами, кастетами накинулися на людей, які говорили, що донецька земля — українська. Тоді й загинув наш побратим Дмитро Чернявський. Життя нашої країни виміряюється життями десятків поколінь, які відважно, не шкодуючи себе, виборювали її. Батьки Дмитра мешкають зараз у Львові. Їм дуже тяжко переживати цю трагедію, рана не загоюється. Це був єдиний син. Зараз вони усиновили дитину, щоби не збожеволіти, — розпочала зустріч Ірина Фаріон.

Знайомство з пані Тетяною було невипадковим,— вважає авторка проекту. Воно відбулося під час Революції Гідності у найстрашнішу ніч на Майдані, 18 лютого 2014 року. Поетеса тоді читала зі сцени вірш російською мовою. Загалом доля Тетяни Малахової можна поділити на «до» і «після». Вона з Горлівки. Тривалий час мешкала у Росії, працювала на Мосфільмі, писала сценарії для російських фільмів, монологи для Андрія Данилка, а потім прийшла до української мови.

Шлях до української мови був дуже довгим. Батько мій з Росії, мама — з Харківщини, та ми все життя прожили у Горлівці. Я працювала вчителькою російської мови, майже 50 років розмовляла російською мовою. Коли у 2005 році їхали з дітьми в Росію, були абсолютно аполітичними людьми. Але там все змінилося. До нас непогано ставилися, але я не могла сприймати ставлення до України: не можна було говорити, що ти українець, що це незалежна країна, яка має свою історію, мову. Останньою краплею для мене стало, коли я написала сценарій до одного фільму, а режисер сказав внести ще одного персонажа — покоївку, але, щоб вона була повія і „хохлушка“. Я тоді запитала: чому, і чи знає він, що я — українка. На що відповів: «какая вы украинка, говорите на русском, пишете на русском» і додав, що всі українки повії. Я запротестувала, назвала десятки прізвищ українців, які зробили внесок у російське радянське мистецтво і не віддала цей сценарій. Саме у Москві я зрозуміла, як люблю Україну. А після того випадку переїхали жити до Києва, — розповіла свою історію Тетяна Малахова.

Ще один переломний момент у житті поетеси стався, коли на Майдані почалися перші вбивства — Сергія Нігояна, Михайла Жизневського. Каже, що це перевернуло її свідомість.

18 лютого мене запросили прочитати мій вірш «Здраствуй мальчик за серым щитом». Коли прочитала свій російськомовний вірш, дивлюся, на мене йде Фаріон. Про пані Ірину я читала ще в Росії. В мене намалювався такий її образ, що я дуже обережно на неї дивилася. Тож подумала, що зараз зіштовхне мене зі сцени. Але вона підійшла і подякувала, що у вірші я згадала її земляка Романа Сеника і заплакала. Коли я сказала, що з Донбасу, вона відповіла, що зі Львова і що Схід і Захід — єдиний. З того часу ми товаришуємо. Я розбиваю міф про злу Фаріон. І вдячна, що Ірина Дмитрівна розбиває міф про те, що всі на Донбасі — погані. Так, зрадників є багато і нічого тут дивного немає. Пригадую мамині розповіді про те, як до Донецька колись йшли ешелони з Росії — безробітні, колишні ув’язнені, — додала пані Тетяна.

Тетяна Малахова прочитала багато своїх віршів, всі вони присвячені темі війни, наповнені пережиттям трагедії, зраді. Глядацька зала була дуже розчуленою, сльози на очах були і у хлопців, і у дівчат, і у старших слухачів, подекуди було чутно схлипування — адже війна не залишає байдужим.

Гостя розповіла історію, яка змусила і її змінити своє сприйняття значення мови.

Коли я була в АТО, до мене підійшов хлопець і каже: «пані Тетяно, дуже люблю ваші вірші, але маю прохання — розмовляйте українською мовою». Я тоді була ще „какая разница» і кажу: «какая разница, главное, что все любим Украину». Та він відповів: «коли я був у полоні, як над нами знущалися! І мої кати розмовляли російською. Тож після звільнення з катівні я не сказав більше ні слова російською». Після цього прохання я поступово почала вчити українську мову і розмовляти нею. Допомогла ще й донька, бо спілкується винятково українською мовою і заборонила з внуками говорити російською, щоб не зросійщувати їх.

Гостя наголосила й на тому, що особливо зараз не маємо права втрачати пильність і забувати, що нас долають не тільки кулями на сході, а й окуповують наші душі  ностальгією за старими часами. З’являються старі передачі, фільми, щоб роз’ятрити душу, зачепити і повести у потрібному напрямку. Вона переконана, що російськомовні мають переходити на українську мову. Бо людина ментально належить до того народу, мовою якого думає.