Підготовчі курси (за програмою ЗНО)
Всеукраїнська олімпіада  Львівської політехніки
 

Народний депутат України Оксана Юринець: захоплення викликають ті, хто продовжує вчитися впродовж усього життя

6 березня 2019, 09:14
Олександр Березко, доцент ІГСН Львівської політехніки

– Оксано Василівно, коли ви закінчили Львівську політехніку?

– У 2001-у році. Cпеціальність – менеджер-економіст, спеціалізація – менеджмент організацій. Бакалаврат – туризм, готельний бізнес, рекреаційні зони. Магістратура – обробна промисловість. Кафедра економіки підприємств і менеджменту.

– Ваша теперішня посада?

– Народний депутат України, комітет з питань європейської інтеграції. Керівник підкомітету з питань регіонального та транскордонного співробітництва між Україною та країнами ЄС. Голова Постійної делегації України у Парламентській асамблеї НАТО.

– Яка ваша перша асоціація зі студентськими роками? Яка картинка з’являється перед очима?

– Перший курс. Двісті людей. Книгарня, у якій двісті чоловік хочуть купити одну і ту саму книжку, а їх лише чотири залишилось. І те відчуття, коли ти розумієш, що ти серед щасливчиків, яким вдалося придбати видання...

– Вам вдалось?

– Так, мені вдалось. Це був підручник «Економікс» Макколлена, дуже крутий. Це перша книжка, тоді ще російською мовою, яка дала можливість зрозуміти, хто такий економіст і ким ти станеш у майбутньому.

– Чи можете описати ваші студентські роки однією фразою, яка би найкраще їх охарактеризувала?

– Люди, товариство, знайомства. Це – почуття, це – початок життя, життя свідомого, дорослого.

– Хто найбільше запам’ятався із викладачів?

– Звичайно, було дуже багато викладачів, які бачили у тобі потенціал. І ти, ще навіть не маючи необхідних знань і вмінь, міг повірити у свої сили. Були ті, які справді дуже багато вимагали. І я, вже через багато років, вважаю, що вони мали рацію. Ти міг їх в той момент ненавидіти, бо вони ставили не ті оцінки, які ти хотів. Проте, зараз я розумію, що вони відіграли важливу позитивну роль у моєму житті.

Пам’ятаю ректора Рудавського (Рудавський Юрій Кирилович, ректор Львівської політехніки у 1991–2007 рр. – прим. авт.). Коли ми прийшли на перший курс, він здавався великим грізним дядьком. А потім я зрозуміла, що він зовсім інший – дуже простий чоловік.

– Згадаєте якийсь смішний випадок під час занять?

– Було багато смішних випадків. Особливо, коли треба було на початку 5-го курсу годувати дитину під 4-м корпусом. Чоловік або свекор привозили малу і я мусіла бігати між парами.

– Стипендію отримували?

– Коли я була студенткою, то завжди мала стипендію. Навіть іноді дозволяла собі купувати дорогі речі (принаймні вони мені такими тоді здавалися). Наприклад, сумку.

Взагалі, я виросла у багатодітній сім’ї: нас п’ятеро. Для моїх батьків було дуже важливо дати усім дітям освіту і виховати відповідальне ставлення до грошей. У мене завжди було заховано в гаманці 10 доларів, які не можна було міняти. Тобто, я їх тримала про всяк випадок. Цей випадок не настав за всі 5 років навчання, бо мені завжди було їх шкода. Сьогодні ця купюра є дуже символічною для мене, я її досі зберігаю як недоторканний запас зі студентських років. Мабуть, це допомогло мені стати економістом.

– Вставили її у рамочку?

– Ні. Але вона захована у надійному місці з іншими документами того часу.

– Яким був ваш перший студентський заробіток крім стипендії? Скільки заробили?

– В той час я не працювала ніде. Хіба кілька місяців перед аспірантурою в своєму селі військовим обліковцем, де я сиділа і перекладала папери. Але у мене зразу після студентських років була аспірантура, де я знову мала стипендію. Також були студентські конференції та олімпіади, де я займала призові місця і отримувала премії – університет нас стимулював.

Зокрема, в кінці 5-го курсу я разом з Олею Мельник (д.е.н., проф. Мельник Ольга Григорівна, завідувачка кафедри зовнішньоекономічної та митної діяльності Львівської політехніки – прим. авт.) отримала премію для найкращих магістрів-економістів в Україні у розмірі приблизно 300 доларів з рук Віктора Пинзеника. Це була дуже крута відзнака і страшні гроші на той час. Нас, які отримали цю нагороду, було лише двоє на цілу Україну, і обоє – з Львівської політехніки.

– Що б ви порадили самій собі як тій, яка начебто щойно отримала диплом? З того досвіду, який вже є.

– Диплом – це не просто карточка, яка щось засвідчує. За будь-яким дипломом має бути ще бажання далі вчитися. Отримання диплому не означає, що ти вже суперфахівець. Це – певний пройдений етап, після якого ти вже можеш рухатися по-іншому. Це ознака того, що ти починаєш формувати своє портфоліо особистих досягнень. Якось так.

Якщо ти хочеш конкурувати, ти можеш це робити виключно тим, що тебе буде вирізняти з-поміж інших. Потрібно більше конкурентних переваг, які створюються від твого бажання працювати, вдосконалюватись, вчитись, читати, спілкуватися, твоєї витривалості, твоєї працездатності. І інколи, навіть там де тобі буде бракувати якихось знань, але твоя наполегливість, твоя працьовитість – вона може компенсувати якісь із цих моментів.

– Наскільки відрізняється те, що ви вивчали в університеті від того, з чим вам довелось зіштовхнутися у професійній діяльності?

– Знову ж таки, я не вважаю, що є неважливі знання. В нас у групі, наприклад, усі не любили філософію, соціологію, політологію. А для мене це були важливі предмети, хоча я, звичайно, розуміла, що не буду цим професійно займатися. Але... Можливо, було і дещо зайве. Просто ми не знаємо, що у житті нам буде необхідним. Тому ніколи не говори, що тобі не потрібен той чи інший предмет – час покаже. Я шкодую виключно за іноземною мовою, якій я мало приділила уваги і не вивчила її ще тоді, 15 років тому.

– Яких змін, на вашу думку, потребує вища освіта в Україні? З чого потрібно почати?

– Вища освіта – це не лише знання, це компетенції, це небайдужість, це дуже багато усього. Важливо пробувати працювати на будь-якій роботі, бути жертовним волонтером, вчитися жити і працювати в колективі. Сьогодні студенти, мені здається, не повинні зациклюватися лише на своїй спеціальності, а пробувати себе у громадському житті.

Наприклад, коли ти щойно вийшла заміж, або стала мамою, ти починаєш, фактично, займатися іншою спеціальністю, на якій ти не вчилася. Ти маєш навчитися готувати, маєш добре прибрати в хаті, маєш організувати свій побут, стати медсестрою, дизайнером, філософом і ще багато ким. Потім, коли ти є професійним діячем, ти маєш бути психологом, оратором, доводиться багато спілкуватися з людьми.

Я завжди кажу: треба усе робити з любов’ю до людей. Якщо ти будеш це робити з любов’ю, навіть якщо твоя професія не пов’язана із безпосереднім контактом з людьми, тобі все одно будуть допомагати.

Взагалі, потрібно усе життя вчитися. І я не поважаю тих людей, які кажуть: «я все знаю». Захоплення викликають ті, які продовжують вчитися впродовж усього життя – у 30, 40, 50, 60 років – вік не має значення. Також однозначно потрібно читати. Читання дозволяє людям думати.

– Останнє питання. Ви зараз багато подорожуєте і маєте шанс спілкуватися з представниками різних культур, стикаєтеся з різними системами державного управління. Що б ви хотіли принести в Україну з того досвіду?

– Для мене прикладом того, ким я би хотіла стати в політиці, є Голда Меїр, прем’єр-міністр Ізраїлю. Мені розповідають, що вона не мала правильної політики щодо України, але вона мала правильну політику щодо своєї держави. Сьогодні Україна стоїть майже на такому самому шляху, щоб відбутися як держава.

Я часто люблю порівнювати і придивляюсь до того, наскільки ми схожі з кимось. Ми дуже схожі сьогодні з Ізраїлем, який знайшов вихід зі своєї ситуації. Фактично усі люди, які проживають там, розуміють, що вони багато завдячують великій кількості діаспори. Тому сьогодні 20 мільйонів українців за межами України – це дуже важливий ресурс, потенціал народної дипломатії для нашої держави. Президент Ґрод (Павло Ґрод, президент Світового Конґресу Українців – прим. авт.) може звернутися до будь-якого президента будь-якої країни.

Я у цих людей вчуся, вчуся менше робити помилок, вивчати особливості їхньої роботи у перехідних періодах. Маючи на сьогодні понад 200 законопроектів, більше, як 40 з яких вже стали чинними актами, я розумію, що одних законів недостатньо. Багато важить взаємодія, співпраця. Я ніколи не кажу: «це зробила я», навіть якщо це фактично є правдою, а кажу: «це зробили ми». Бо насправді, щоб реалізувати великий проект до кінця, треба пройти багато різних етапів, а це неможливо зробити самому.

Скажу відверто: для того, щоб Україна змінилася, потрібно, щоб твій сусід з тобою разом вийшли, умовно, підмітати вулицю. Іноді важливо, щоб усі спільно робили одну роботу, незалежно від своїх професійних навичок, кількості дипломів тощо. Роботу, яка в цей конкретний час потрібна твоїй державі.
 

Повний текст матеріалу – на сайті Клубу випускників Львівської політехніки